Думаючи про Шевченка

(есе)

     Говорити про Шевченка дуже складно, і не тому, що про нього вже стільки написано: і хорошого, і поганого, і правдивого, і придуманого – зовсім ні! А тому, що про людину-велета будуть завжди писати і говорити різне і по-різному, особливо напередодні великих дат – 200-річчя з дня народження Кобзаря. Здається, ніби ми все про нього знаємо, але це не так, бо він невичерпний і нескінченний!

     Тарас Шевченко… Вимовляєш це ім’я – і в твоїй уяві постають замріяні садки у біло-рожевому серпанку, причепурені хатки під солом’яними стріхами, безмежні  зелені луки, блакитне високе небо, пісня жайворонка, що ллється срібним струмочком з високості… І жінка, знесилена працею, але красива і горда, і діточки, босі, замурзані, що зібралися під тином навколо сліпого кобзаря, який співає пісні про завзяття козаків, про їхні славетні походи, про волю…

     А потім подумки опиняєшся на глинястому сірому березі мертвого моря, в якому ніщо не живе, бо ядуча сіль просякла і берегову глину, і воду. Навіть вітер, жаркий і несвіжий,залишає на губах присмак солі. Оддалік моря бачиш фортецю, низькі будинки, обнесені високим валом, широкий і просторий плац, міцно і рівно втоптаний тисячами солдатських кроків, і самотню людину, що часто ходить у степу понад берегом моря… То рядовий Тарас Шевченко… Така була його доля… Доля, яка понесла його у безсмертя…

     Краще за Дмитра Павличка про Шевченка не скажеш:

Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього надзвичайна доля,

Та доля Україною була.